На дворі двохтисячний рік…
Село Оноківці, санаторій «Малятко», наполовину трезва матір забирає мене з закладу і везе додому. Якби я тільки знав, що це дійсно мій остайній день коли я її побачу маленьким, коли обійму та буду її любити, яка б вона не була. Вона справді була доброю і дуже ніжною жінкою, але нажаль це було не завжди.
Її друзі завжди спонукали до алкоголю і їй в, якісь моменти було абсолютно байдуже на мене. Я дуже багато разів жив в сусідів на Легоцького, в нас в квартирі окрім дерев’яного полу і якогось наполовину червоного диванеу нічого не було, навіть елементарного туалету і води. Із спогадів сусідів, я настільки сильно любив маму, що у віці трьох років розумів, що мама прийде з гулянок і буде голодна, тому я не доїдавши ховав для неї скибку хліба з м’ясом. Зараз це виглядає досить смішно, але воно настільки щиро все було, що коли я про це слухав сам, плакав і розумів, наскільки вона була сильною, але слабкою від алкоголю…
Але повернемось до історії, з наступними рядками я познайомлю вас з нею ще не раз.
Отже приїхавши додому, ми в чергове пішли купатись до сусідки Віки, а в той час нас вже шукали з служби у справах дітей аби мене вилучити від матері.
Знаєте наскільки мені було боляче, коли я сидів в машині і через заднє віконце їй махав і плакав, а вона в слід гукала, що обов’язково мене забере і любить.
Цікаво було далі, що в мене виник план втечі з машини і я дуже часто просився в туалет, але всі мої плани втекти не вдались. Чи то було марення чи безвихідь, але вже в вечері, я був в інтернаті в м.Перечин. Йдучи по головній доріжці, я все перепитув а мама чесно прийде? Нащо мені відповідали, так звичайно Женька, в суботу вона прийде і забере тебе. Нажаль цієї суботи не настало за вісім років мого життя в школі, і за дивом обставин в нашу школу приходили люди, які навчали нас Біблії і таки змогли влаштувати мені зустріч з мамою, але про це зовсім згодом.
В школі мене почали знайомити з класом, я мав якийсь пакетик з цукерками чи то печивом, і дуже пам’ятаю зошити з ручками, які від мене забрали в цей же день діти і сказали, що тут треба ділитись. На першу мою вечерю в школі, я пам’ятаю давали пшеничну кашу з молочком, я їв її так, наче я взагалі вперше в житті їв.
В цей день, я був самим щасливим, бо дійсно поїв так, як ніколи…
Далі буде…
Кінець першої частини
Якщо Вам, цікаво про життя в інтернаті, дітей сиріт та бажаєте продовження поставте клас, або прокоментуйте, щиро вдячний.
Інші частини історії шукайте #мояправда_моєжитя
Blog Yevhenii Vladymyr 